Джерела (на украинском языке) - Страница 5


К оглавлению

5

Я принесу людям найвищий дарунок, який тiльки можливий в цьому свiтi - Дарунок Справедливостi. Менi не потрiбнi нi почестi, нi багатства, нi слава - цi iграшки я залишу вашим улюбленцям. Проте, якщо люди пiдуть за мною, щоб раз i назавжди вiдновити Справедливiсть. я поведу їх, бо я знаю шлях...

X

- Добридень, Таню.

- О, професоре! Дякую, що не забули мене.

- До речi, у мене є iм'я i по-батьковi.

- Так, так, Iване Степановичу, вибачте. Як добре, що ви прийшли.

- Обов'язок лiкаря - не забувати пацiєнтiв. Як себе почуваєте?

- Прекрасно. Дякуючи вам, я можу рухатись, як всi.

- Не варто подяки. Ви добре сказали: "як всi". Бути, як всi, має стати невiд'ємним правом кожного. Заради цього не шкода й потрудитися. Чи не так?

- Так, Iване Степановичу, залишається тiльки схилити голову перед вашою скромнiстю.

- Облишмо комплiменти. Права нога болить?

- Ледь-ледь...

- В останнi днi бiль посилювався?

- Здається, але зовсiм ненадовго.

- Нога терпла?

- Терпла, але не так, як ранiше...

- Давайте перевiримо. Тут болить?

- Нi.

- А тут?

- Трохи.

- А так?

- Ой!

- Лежiть спокiйно. Вмикаю апарат...

- Професоре... вибачте, Iване Степановичу, ви знаєте, що сталося з моїм братом?

- Знаю, Таню, але нiчим не можу вас втiшити. Якщо брат вирiшив пiсля цього залишити цирк, - на те його воля...

- Мене викликали до слiдчого.

- Он як, навiть слiдство провадиться...

- Вiн запитував про вас.

- Ну, якщо вже провадиться розслiдування, то цiкавляться всiма родичами i знайомими, i навiть знайомими знайомих. Така вже в них робота.

- Але вiн розпитував про вас не як про знайомого...

- А для вас, Таню, я просто знайомий?

- Що ви, Iване Степановичу, ви для мене рiдна людина, рятiвник. Якби не ви... Якби ви тiльки могли знати, як я вдячна вам.

- Дякую, Таню, i ви для мене стали не просто пацiєнткою, а близькою людиною. Ми повиннi серйозно поговорити багато про що...

- Так, так, але не зараз.

- Розумiю.

- А ви не забудьте про слiдчого, Iване Степановичу. Надто вже вiн цiкавився вашим апаратом. Менi здалося... менi здалося, нiбито вiн вважає, що обстеження могло зашкодити Вiктору...

- Дурницi.

- Я сказала слiдчому те ж саме. Але вiн не змiнив своєї думки. Уперто розпитував про вас. Я впевнена, що вiн буде вас розшукувати.

- Та я сам з'явлюся до нього.

Вiн знизав плечима i здивовано подивився на неї. Його очi були зараз порожнi, як вiкна в будинку, призначеному на знос i покинутому мешканцями.

XI

...Що сталося з моїми очима? Барви то розпливаються i тьмянiють, то слiплять яскравiстю. Я не розрiзняю вiдтiнкiв, i, коли змiшую фарби, виходить зовсiм не задуманий колiр, а якась мiшанина. Лiкар-окулiст не знайшов нiяких вiдхилень, сказав, що зiр у нормi. I це - норма? Так, я бачу будинок i дерево навпроти мого вiкна, бачу пензель на столi. Проте будинок - це просто будинок, кубiчна порожнеча; дерево - просто дерево. А ранiше воно, залежно вiд освiтлення, то уподоблялося грозовiй хмарi, то вiтрильнику з салатово-срiблястими вiтрилами. Стовбур дерева i його вiти теж мали безлiч iндивiдуальних вiдмiнностей. Я мiг роздивлятися їх, вивчати, вiдтворювати на полотнi.

А тепер, за що не вiзьмусь, - нiчого не виходить: у кращому випадку предмети з'являються на полотнi, мов сфотографованi, - просто предмети, безликi об'єкти.

Припустимо, що лiкарi помилились, i я все-таки захворiв. Але чому не вiдчув нiяких ознак хвороби? Мене не нудить, як бувало перед приступами. Навпаки, дихається легко i вiльно, можу пробiгти тюпцем кiлометрiв п'ять i не вiдчути втоми.

Як менi потрiбен зараз добрий чародiй Iван Степанович! Чому ж вiн не провiдає пацiєнта, як обiцяв? Я вже довiдувався про нього в рiзних клiнiках, але розшукати не змiг. Шкода, що не записав його адресу, номер телефону. Навiть прiзвища не знаю. Вiн не назвав його, а спитати я посоромився.

Iван Степанович обiцяв тодi, що видiння зникнуть, що припадки не повторяться - вiн був правий. Не сказав тiльки, що разом з кольоровими химерами зникне i моє, властиве лише менi бачення свiту. Свiт стане для мене таким же, як для багатьох iнших - з рiзкими переходами кольорiв, з уривками i незавершенiстю лiнiй. Але такий свiт менi чужий. Якби я не знав його iншим, то мiг би змиритися. А як бути тепер?

Пробую писати знову i знову. Може, в процесi роботи щось вiдновиться само собою? Часом менi здається, що я знову починаю бачити в кожному предметi незвичне, оригiнальне - одну з його прихованих сутностей, висвiтлених моєю уявою. Я квапився перенести побачене на полотно. Але, готуючись до виставки, ловив здивованi i жалiсливi погляди моїх колег, членiв вiдбiрних i закупочних комiсiй. Вони нiби питали: невже це ти? Що за бездарна мазанина? Де подiвся твiй хист? Я переконував себе, що це менi тiльки здається, що я хибно тлумачу ставлення до мене iнших людей, - просто нерви розладналися.

Зрештою два моїх невеликих полотна все-таки пробилися на виставку. I я випадково пiдслухав розмову вiдвiдувачiв: "Невже це автор "Каскадерiв"? Що з ним сталося?" - "Буває. У багатьох самобутностi вистачає лиш на одну-двi картини. На цьому талант вичерпується". "Проте контраст надто вже разючий. "Каскадери" - першокласне полотно, а цi "Прялi" сприймаються як вiдверта iмiтацiя. Треба ж докотитися до такої халтури! За довгим карбованцем, мабуть, погнався?" А коли Сергiй запропонував менi посаду секретаря в художньому фондi, я зрозумiв, що й найближчi друзi поставили на менi як на художниковi хрест.

Що ж робити? Змиритися i виглядати Iвана Степановича, сподiватися, що вiн якимось чином поверне колишнє. Нехай навiть з нападами хвороби, з видiнням-химерами, але поверне менi мене. Поверне час, коли моїм очам вiдкривався свiт, сповнений яскравих соковитих барв, асоцiацiй, коли фарби сяяли, мов обмитi благодатним дощем, а найменший вiдтiнок прочитувався мною, як одкровення, як чiтко написаний рядок? Тодi на мене дивилися аж нiяк не жалiсливо, а захоплено або заздрiсно.

5